МОЯ АНТАРКТИДА.
У тому що шостий континент то є континент майбутнього \після його відвідин навесні 2011-го\ які чекали на нас у мене сумнівів немає. А вельми закортіло мені такого підтвердження ще навесні 2000-го коли відбулося наше десантування на протилежному кінці планети .Тоді українська авіадесантна експедиція у складі 22-х парашутистів успішно приземлилася на крижину яка дрейфувала на нульовій географічній точці. Вже тоді –і ми ті що стрибали і наші друзі що чекали на нас унизу думали й про щось подібне і на Антарктиді. … Та не так швидко сталося як гадалося.
Із тодішнім керівником проекту « Україна – Північний Полюс 2000» Іваном Біласом та його товаришем і співавтором Георгієм Мончуленко ми вже обговорювали плани аналогічного десантування на шостий континент підраховували можливй спонсорськй витрати . А то вже складніше – антарктична нульова точка то гірська місцина понад чотири тисячі метрів. Тож стрибати б довелося з висоти понад 8000 метрів. Тому-то й витрати мали становити величенькі суми . Крім усього що вже було випробувано слід було придбати й екіпіровку для стрибків із стратосфери винаймати додатково ще й чилійський літак оплачувати послуги іноземних фахівців… Що й казати – завдання непросте. А тут ще й влада змінилася І вирішив я пробиватися туди самотужантарктичної подорожі. Познайомився з працівниками українського антарктичного центру. З його керівником Валерієм Литвиновим. Щоправда Валерій Аркадійович декілька років поспіль не міг наважитися на відрядження журналіста на час зміни на станції. І я розумів його – в наш час не кожен керівник здатен цілком самостійно прийняти подібне рішення — журналістів побоюються вважаючи їх джерелом небезпеки поширення якоїсь небажаної інформації. Однак я таки \дочекавшись ювілею – 15-річчя нашої антарктичної станції Академік Вернадський та взявши в міні-команду товариша по гімалайських мандрах Володимира Печенізького\ як то кажуть — пробив цю тему. Вже у спільниках цієї захоплюючої авантюри були і сам Литвинов і логіст експедицій Микола Маковей і хрещений батько станції академік Сергій Комісаренко . Справа зрушила з місця. …
Серед по-зимовому холодних березневих днів весни 2011 року день проводів антарктичної експедиції видався теплішим вперше за багато днів над Києвом світило весняне сонце. Від пам»ятника Грушевському 11 ження полярників знову повернулися до приміщення антарктичного центру – їм слід вирушати через 2 дні ; а ми з Володимиром одразу ж рушили в аеропорт. Проводжав нас і наш приятель –скульптор Віталій Рожик котрий виготовив оригінальне зображення обличчя академіка Вернадського на металевій сітці-цей великий і вічний портрет ми мали встановити на котрійсь із станційних споруд так щоб було видно його вже на підході корабля до станції.(що ми й зробили через тиждень).
Летимо в Париж. Лише 2 години на стиковці та …14 годин у польоті до Буенос-Айреса.Тут ми проводимо день релаксу ; по ходу –беремо квитки на Ушуайю і наступного дня о 5-й ранку прямуємо у аеропорт місцевих перевезень. Старенький Дуглас бере нас на борт і через 4 з половиною години важко зі скреготом гепається на край посадкової смуги аеропорту Ушуайї. Біля двоповерхової дерев»яної будівлі аеропорту на нас чекає місцевий агент експедиції котрий вирішує тут усі портові проблеми. Велика бухта до якої з гір збігають зграйки будинків та будиночків –ось що впадає в око ще з борту літака — край землі. 10 хвилин їзди на авто і ми прямо під бортом невеликого судна «Polar Paoner» на якому нам жити 2 тижні. (виключаючи ночівлі на самій станції).Кидаємо речі у каюті на нижній палубі та й гайда у місто –знайомитись із Вогняною Землею..Я завжди віддаю перевагу особистим знайомствам та зустрічам з місцевими мешканцями;довгим пішим прогулянкам для ознайомлення з особливостями природи; рельєфу; тваринним світом . Це значно цікавіше ніж заорганізовані екскурсії автобусами(бачиш усе з вікна автобуса котрий рухається) з гідами які ведуть туди де їм зручно працювати.Тож ми і місто пізнали і нові знайомства мали і Вогняну Землю як змогли за два дні детально оглянули.
Уш уайя знаходиться на найбільшому із близько 40 тисяч островів Вогняної Землі.
Цей острів –Ісла-Гранде поділено між Чилі та Аргентиною.Понад 100 років тому тут жили індіанці племені ямана. Вони полювали на морських вовків; тюленів; різних птахів (дичини тут ще й досі багато) жили невибагливо –просто не обтяжуючи себе нічим зайвим навіть одягом (хоч влітку тут плюс 15 –спека ;а взимку морозенки й заметілі-хай і не занадто міцні; але ж то таки –холод).Потім прийшли білі люди –аргентинська влада
Побудувала тут в»язницю для особливо небезпечних злочинців. Згодом у Буенос-Айресі зрозуміли що тут прекрасне місце для порту та військово-морської бази; далі більше –туристичний порт на краю землі…Тепер ямана – експонати туристичних маршрутів та чорноробочі на важких для білих ділянках. Архітектура Ушуайї досить проста –багато дерев»яних споруд серед яких вже височать сучасні отелі; банки;…То завтраж відбулися знайомства; перша відеоз»йомка розпланували ми і похід по Патагоніі на наступний день.
Другого дня –їдемо вглиб острова. Зникає вдалині засніжена гора що нависає над містом(дивлюся на неї із заздрістю – гірськолижний сезон тут відкрити не вдасться-часу обмаль); починаються ліси прорізані річками. Залишаючи транспорт заглиблюємось в лісові хащі; проходимо берегами озер та річок. Осінь(березень тут-її перший місяць) вже
Пройшлася пензлем по схилах гір по долинах та комишових заплавах. Жовто-багряні плями на схилах особливо чітко проглядаються тоді коли хмари відпускають сонце із своїх щільних обіймйв . Дуже багато буревіями повалених дерев.Їх стовбури часто утворюють чудернацькі природні греблі змушуючи широко розливатися невеличкі річечки. Запалені активною ходою вмиваємось у кришталево-чистій затоці під сірою від сухого лісу горою.Завантажившись враженнями та здійснивши кількакелометровий «марш-кидок» до суто-аргентинського ресторанчика підкріплюємося стейками та чудовим червоним сухим вином (усе це втричі дешевше ніж у звичайному «не люксовому» київському закладі). До заходу сонця ще проводжу зйомки бухти;Володимир робить серію фотознімків та й рушаємо на корабель бо завтра вже прибувають наші зимівники.
Зальника втра це холодний (вже морозно) вітряний день –неділя : «Гуляй Ушуайя!» Поки наші не прилетіли йдемо у місто докуповуємо відеокасети та флешки для майбутніх з»йомок та запасаємось червоним вином на час проходження протоки Дрейка. Повертаючись з міста в порт бачимо як з мікроавтобуса що припар кувався під бортом нашого корабля вивантажуються хлопці з команди Євгена Карягіна – начальника 16-ї антарктичної експедиції. До речі; у Карягіна з 11 підлеглих лише троє (включаючи самого Євгена) мають досвід річної зимівлі на станції Академік Вернадський – восьмеро новачків! Допомагаємо скоріше завантажитися усім на борт бо ж хлопцям треба до відходу судна ще побувати в останньому місті на землі дечим затаритися. О 16.00 – відплиття. Але спочатку усі виходять на причал для загального фотознімку.Мені треба встановити гарний відеокадр на тлі борту корабля але у мене на руках окрім відеокамери опиняється ще кілька фотоапаратів. Стали під бортом і раптом чую:Оце вже дійсно – останнє місце де ще можна сказати що не хочеш і повернешся додому!» Усі сміються хоча можливо й самі десь у підсвідомості мали таке ж.
О 16-й усі вже на верхній палубі – спостерігають як наш Піонер відходить у невідомість штормових широт . В них; а точніше у протоку Дрейка входимо вже в темряві –безмежний простір; злиття двох океанів Тихого та Атлантичного. До першого антарктичного острова нам слід подолати понад 1000 миль. 3 доби в протоці Дрейка –окрема розповідь.Колись за перетин цього водного простору морякам навішували спеціальну сережку. Можливо комусь ці штормові буремні широти і не до вподоби але я просто закохався у ці краї. Гланетиланетиодинами я знаходився на палубі під штормовими вітрами милуючись суворими пейзажами крайнього півдня планети. Затиснутий між низькими сірими хмарами та чорнильно-темними височенними хвилями наш корабел ь невпинно просувається вперед а за ним зграйки невтомних капських альбатроси голубів котрі спокійнісінько відпочивають на гребенях хвиль; ріжуть вітер стрімкокрилі альбатроси –стріловидний широкий розмах крил і а бсолютна безстрашність перед безмежністю простору та повною відсутністю хоча б найменшого шматочка земної тверді. Частенько входимо у снігові фронти і тоді палуби корабля; рятувальні човни; вантажі закріплені на кормі вкриваються білим покривалом. Навіть на такій палубі; тримаючись поближче до твердих точок опори намагаємось робити зарядку і раптом бачимо…пару білих чапель – птахів спекотливих широт. Як вони потрапили у таку далечінь? Що змусило їх летіти на край землі в антарктичні холоди? Знесилені птахи навіть не сідають ; а просто падають на кормі корабля. Тож відтепер і до Фолклендських островів на зворотньому шляху вони житимуть у великому картонному ящику поблизу камбузу. Постійна бовтанка на них не діє (на мене теж;хоча більшість тут страждають від морської хвороби) і ми харчуємось 4 рази на добу.Іноді дошкуляє лише штормовиі сон-коли ноги пель ріодично злітають вище голови. Та от; на 4 добу шторми трохи вщухають –прямо по курсу перший шматок Антарктиди острів Кінг Джордж. Стоїмо на рейді Великої Китайської Стіни( не подумайте;що це географічна помилка) – китайської антарктичної станції тут маємо забрати деталі каплиці котру нам слід змонтувати на станції Вернадського. Стрибаємо у Зодіаки (надувні моторні човни) та й пливемо до острова. Висадка на берег –не для тих у кого слабкі нерви . Трохи замочившись витягаємо човен на берег та й мандруємо по острову. Тут на Кінг Джорджі ще є російська;чилійська;бразильська;польська станції.Скориставшись старенькою Нивою начальника російської станції відзнімаю ще три станції – це поки йде перевантаження деталей каплиці –тому й час спливає дуже стрімко. Через чотири години піднято якір і ми продовжуємо шлях до мети… Ранок застає нас біля берегу материка. Від нього відколюються величенькі шматочки криги зустрічаємо айсберги –невисокі над водою та майже стометрові під поверхнею тож корабель іде за ехолотом котрий веде його поміж цих підводних гігантів. Часом по правому борту з»являються високі фонтанчики води та пари; над поверхнею велетенські китові хвости попереду прохід між материком та величезним островом неначе звужується але по тому як ми наближаємося до цієї протоки стає зрозуміло ; що пройдемо його без проблем і за кілька годин кинемо якір на рейді острова Геліндез навпроти нашої станції. І от вона –на горизонті. Зовсім не схожа на усі інші танською які вже є на Антарктиді. Головна будівля – неначе корабель з капітанською рубкою та прапором на грот-щоглі..Поруч серце станції –дизельна двигуни якої не замовкають ні вдень ні вночі ; за дизельною – величезний циліндр –бак пального на 140 тон дизпалива.Цього вистачає щоб живити станцію електроенергією 12 місяців поспіль..Від станції вже несеться до корабля човен в якому один з двох полярників напружено вдивляється в гурт тих ; хто чекає на борту. «Стас Недогібченко – сина зустрічає» — говорить Микола Маковєй – «він же й не знав ;що Артем на цю зимівлю записався одразу ж після університету».Сам Артем вже щосили махає батькові рукою….
Над водою майже торкаючись хвиль зависає лівобортовий трап; з цого ж борту лебідкою опускають корабельні Зодіаки і увесь люд одягнений у рятувальні жилети по черзі зістрибує у човни розсаджуючись по туго надутих бортах (якір кинуто десь метрів за 600 від берега острова).Розуміючи ;що роботи буде дуже багато а відзняти матеріал потрібно у тих паузах ; що виникатимуть лише іноді – влаштовуюсь у першому човні та й включаю камеру.Прямо з причалу заходжу до станції та й з порога ; поздоровкавшись з її нинішнім начальником астрофізиком Андрієм Залізовським прошу провести екскурсію по самій станції. Андрій – людина кмітлива; «не вчорашній» як то кажуть- одразу ж веде по станції показуючи робочі місця наших вчених-зимівників. Камеру я ні на мить не виключаю і з великою цікавістю слухаю розповідь талановитого вченого котрий вже тричі зимує тут і роботи якого мають практичну користь для світової науки ; як втім і роботи усіх наших дослідників Антарктиди. Телеглядачі котрі вже бачили «Мою Антарктиду» мабуть помітили; що нічого з побуту та робочих буднів наших співвітчизників не було пропущено.Залізовський навіть про унікальний прилад спостереження за озоновим шаром(а саме на цій станції і цим приладом було відкрито озонову діру) зміг дуже дохідливо і стисло розповісти. Побачив я і спортивну кімнату і лижі бігові та гірські; порадувався т ому що є і футбольний м»яч адже за моїми планами на Антарктиды ми мали з Озброївшисьіграти 2 матчі на честь Євро-2012.. Отак десь лише за 15 хвилин ми всти гли детально оглянути(а головне-показати телеглядачам) найпродуктивнішу антарктичну станцію. Одразу ж по тому Залізовський переодягається у засмальцьовану робу й вирушає на пірс розвантажувати продукти; організовувати протяжку 800-метрового шлангу для перекачки пального з танків корабля до станційного резервуару.Ці роботи мають тривати з короткими перервами на сон –майже три доби. Тому; крім нас з Володимиром та російського полярного аса Володимира Кошелєва (котрий і організував доставку каплиці) збирати най південнішу церкву в світі нікому.Починаємо тягати з пірсу величенькі секції-стіни і отець Августин котрий прибув з нами для освячення каплиці впадає у легко-істеричний стан : « Ви ж тільки но гляньте як порозбухали ці щити від тривалого лежання під антарктичними снігами ! А де ж креслення? Невже чилійці які робили цю конструкцію загубили десь креслення? Так у нас же нічого не вийде …» У тому що все буде гаразд він мав змогу переконатися вже за годину .Озброївшись – я –кувалдою ; а Володимир – рубанком ми досить швидко почали підганяти щити по позиціях За основу фундаменту нам правлять чотири залізобетонні стовпи що стирчать серед кам»яного безладдя острова Геліндез. Робота кипить – на пірсі вишикувавшись живим ланцюжком вчені обох змін розвантажують продукти з човнів та заносять їх до пакгаузу; а біля станції ми махаємо кувалдою та молотками . У короткій перерві ( за 20 хвилин встигаю розмітити майбутнє футбольне поле . Розмічав під пильним наглядом пінгвінів яких тут сотні і почуваються вони господарями острова. Мабуть моя ідея їм не сподобалась бо наступного дня вони влаштували на полі пінгвінячий туалет зафарбувавши білосніжний покрив у ядучо-зелений колір. Тож пізніше у жорсткому цейтноті часу довелося шукати підходяще місце на інших островах . Вітер стає міцнішим і увечорі капітан змушений був знятися з якоря і піти під захист материка ; а ми лишилися ночувати на станції. Попарилися у антарктичній сауні з якої стрибали прямо в океан. Спалося добре і на світанку; вийшовши на розминку ; став свідком того як пінгвіни продовжують використовувати моє футбольне поле . Обурився. Однак в Антарктиді заборонено ображати тварин будь якими діями. Після сніданку – знову робота: живий ланцюжок; зведення стін каплиці та перекачка пального. В цьому було встановлено рекорд – усі 135 тон прогнали за 12 годин та ще й витягли довжелезний шланг в якому ще лишалося близько тони пального. Коли ж ми вигнали стіни та взялися за дах та встановили на ньому хрест я скористався паузою проїхавши на човні(ці на моє прохання
Ле
Зробили невеличкий гак) на острів де господарюють котики – дво-трицентнерні тварин и зустріли нас не дуже гостинно але дали себе познімати і навіть вожак дозволив із собою поспілкуватися. Наступної паузи – відвідав найпершу англійську станцію.Її відкрили ще у 1947 році ; пізніше англійці перебазувалися на Геліндез та наші полярники бережуть «стареньку» часто відвідуючи сусідній острів підтримуючи станцію у музейній чистоті. Тому цю станцію хоч сьогодні можна заселяти .Пропливаючи човном посеред скель та велетенських крижаних гір задумав умовити наших господарів переправитися на материк. Це вдалося тоді коли закінчилися розвантажувально-завантажувальні роботи (слід було завантажити усе станційне сміття –екологія –перш за усе) і вчені 15 експедиції почали передавати справи та робочі місця тим хто прийшов із 16 –ю .
50 хвилин через протоку (слалом на Зодіаку поміж айсбергами) –і промочені з голови до ніг зустрічними хвилями причалюємо до обривчастого берега в невеличкій бухточці не та к забитою кригою як інші гавані. Стас Недогібченко котрий керує човном показує місце де колись загинули британські колеги висаджуючись на материк. Ми піднімаємось на скелі що звисають над бухтою і тут на великому камені з якого проглядаються антарктичні простори стаю на вершину фіксуючи прапор Украіни а Володимир моєю камерою фіксує цю урочисту мить. Гуляємо по льодовику ; знімаю ці унікальні місця та й опускаємось до човна — процедура не проста; але треба вже відчалити поки ще є смужка вільної від криги водної поверхні.Зворотній шлях трохи довший- більше зигзагів; сильніше вітер….
На станції майже усе що стосується перезмінки та освоєння робочих місць знаходиться у завершальній стадії. Євген Карягін одержав усю необхідну документацію та обмінявся належною інформацією із Андрієм Залізовським Лікарі –Петро Волков таКостянтин Даниленко мабуть найспокійніші – у Даниленка хворих не було чого він бажає своєму колезі.На другому поверсі у кают-кампанії кухарі- гуморист Микола Шульга та новачок Василь Омелянович вже готують прщальний обід .Ті хто раніше за усіх впоралися з обміном інформації – біологи Дмитро Пилипенко та Олександр Салганський заявляють про свою готовність допомагати знімати проби з приготованих наїдків. Досвідчений метеоролог ( вже не вперше йому повертатися на теплий берег Криму під Карадаг з Антарктиди)Юрій Глібін ще продовжує опікати свого молодого колегу Дениса Пишняка; вже господарює у дизельній Юрій Лішенко (в звичайному житті – судноводій) а його колега Дмитро Марченко має змогу спокійно зібрати речі. До відплиття лишається кілька годин ; а нам же ще слід зіграти у футбол (друге поле я надибав на одному з числених островів –десь за кілометр від нашого) зібравши команди змін полярників . «мотаємось» між пакгаузом та пірсом зносячі потрібний реманент; вантажимось у човен та й гайда на футбол ! На сусідньому острові встановлюємо ворота з шлюпкових весел; ми з Маковеєм доповнюємо до комплекту команди – суперниці та й починаємо. Андрій Залізовський ;якби не зайнявся астрофізикою; вочевидь став би футболістом ( тренувався у рідному Харкові у футбольній школі) – проти його команди « Молодих жадібних касаток» — нам –«Старим товстим пінгвінам» було б напереливки ; якби не стабільно-надійна гра у воротах Миколи Маковея. Тож нічия -0 : 0 і часу на пенальті немає. В човен та швидше на станцію!
Три дні промайнули як один. От вже й каплицю освячено і всі ми прослухавши прощальні тости опускаємось до човнів і тут я не наважуюсь знімати крупним планом обличчя тих хто лишається тут на довгих 12 місяців : туга і жаль на обличчях сильних чоловіків – знаю що це не надовго; доки корабель наш не зникне за лінією горизонту. Вже наступного дня вони поринуть у повсякденні турботи і станція Академік Вернадський продовжить видавати потрібну наукову інформацію –потрібну усім для визначення майбутнього нашої планети і Антарктида в цьому (відносно недалекому майбутньому) відіграватиме дуже важливу роль.
Зворотній шлях аж до Фолклендів ;;я постійно мав компанію на палубі адже біолог 15 експедиції донеччанин Дмитро Пилипенко спеціаліст-орнітолог не розлучався з біноклем і захоплено розповідав про усіх бачених на нашому шляху птахів; Андрій Залізовський котрий першого дня зворотної подорожі казав що «зав»язує із зимівлями» вже третього ня із сумом оглядав в бік шостого континенту і лише і про матч виграний на польській станції під час останньої якірної стоянки трохи відволікав його від складних роздумів. А в каюту до Миколи Маковея вже вчащали ті хто думав про те щоб через рік повернутися … Антарктида просто так не відпускає в ній є магія таємниці та непередбачуваності і ще – в неї закохуєшся з першого погляду (звичайно ж якщо тобі в житті усе цікаво).
Валентин Щербачов
Київ-Париж-Буенос-Айрес-Ушуайя-Антарктида-Фолклендські Острови-Сант»яго-Де-Чилі-Париж-Київ
